Чесно кажучи самому якось...не дуже Таке чудове тіло у цій білій сукні,
Час вже темряву таку не милу суне,
Та він сліпий від краси не помічав нічого,
Поміж усіх очей глядів лиш у ці чорні,
Вона так манить танцем, і він як під гіпнозом,
А літній вечір пісні прекрасних німф доносив
Він все ближче до неї підходить,
Через усю юрбу, біжить по сходам,
І рокове слово «привіт» для нього вже останнє,
Музика, час, простір все навколо немов стало.
Танці звабливі, бокал вина і міміка,
Це зброя для нас придумана навіки,
Та він закоханий по справжньому ,
Серце невгамовне страждає спрагою,
Він сипле компліментами яка вона чудова,
Вона тим часом не може залишатись довго.
- Давай я проведу тебе додому.
- Дорога далека тому це буде довго.
- Мені з тобою час - це Божий дар.
- Шлях до оселі - це просто жах.
- Я не боюсь нічого, я захищу тебе,
Заради тебе підставлю свій хребет.
Вона погодилась, і темрява в очах мелькнула,
Потім думки,що ця людина для неї вже не нулик,
Він не помітив як стало обличчя блідим,
Грів руки, що стали холодніше льдин.
Було чутно лиш їх кроки на кладовищі,
Вона схиляє голову до нього ближче,
І ніби почуття в її нутрощах проснулись,
Ті що в серці мертвому були століття скуті,
Та його скули, серця стук, потік крові у венах,
На раз знешкодили усі намагання Венери,
Лиш мить - ця тепла кров тече вже по її вустах,
Супротив даремний, на його обличчі страх,
Тіло парубка без відчуттів летить на землю,
З глухим ударом, прим’явши всю літню зелень,
А на її обличчі кров змішана з сльозми,
Та потяг до поживи усе кохання змив,
Вона схиляється до тіла, плаче,
Ця земля вперше таке бачить.
